У 2018 році, через 40 років після прем’єри культового слешера «Гелловін», Джона Карпентера, вийшло його пряме продовження. Воно ігнорувало події усіх попередніх сиквелів і ребутів та було першою частиною нової трилогії. Ставив проєкт Девід Гордон Грін, який раніше працював у жанрі комедії та драми, а тепер от перекваліфікувався у горормейкера. Мабуть, він і сам не до кінця розумів, наскільки велика відповідальність лежала на його плечах. Пізніше, у 2021-му, глядачі мали змогу подивитися другий фільм — «Гелловін вбиває» (наш огляд), а тепер до екранів дісталася й завершальна частина з відповідним підзаголовко — «Кінець».

У 1978-му, Джону Карпентеру вдалося не тільки створити культовий фільм, який справедливо вважається класикою, а й значною мірою вплинути на жанр слешеру. Це вже пізніше з’являться усі ці Фредді Крюгери та Джейсони Вурхізи, котрі багато в чому наслідуватимуть сюжетну формулу «Гелловіна». Зрештою, ці маніячні франшизи стануть вкрай успішними та матимуть купу продовжень, римейків та ребутів різної якості. І це вже не кажучи про постмодерністські витівки на кшталт «Крику» чи кросовера «Фредді проти Джейсона», що будуть створені значно пізніше.

Але історія має властивість повторюватися, і сьогодні ми можемо спостерігати за ревізіоністським відродженням жанру — його оновленням, хоча й побудованим на основі легендарних попередників. Тільки у цьому році маємо вже декілька продовжень чи перезапусків визначних горорів минулого («Крик», «Техаська різанина бензопилою», «Повсталий з пекла» тощо) і це скидається на певну тенденцію. Добра вона чи ні – то вже тема для інших розмов. Хоча, як показує практика, привнести щось свіженьке в давні історії виявляється не таким вже й простим завданням.

Після загибелі доньки, Лорі Строуд намагається почати з чистого листа та переїжджає разом зі своєю онукою Елісон до нового будинку. Майкл Маєрс не з’являвся на горизонті уже чотири роки, тож Лорі прийнялася за написання мемуарів, щоб розповісти усьому світу про її відносини з жорстоким вбивцею. Одного разу вона натикається на скривдженого старшокласниками юнака Корі Каннінгема, з яким знайомить Елісон. Поступово між парубком та дівчиною зав’язуються романтичні відносини, але вони ускладнюються тим, що Корі колись випадково вбив дитину й  став вигнанцем у Геддонфілді. Ситуація зовсім виходить з-під контролю, коли геддонфілдський маніяк знову дає про себе знати.

«Гелловін. Кінець» – очевидне прощання головних дійових осіб з глядачем та логічне завершення саги, яка розпочалася майже півстоліття тому. Хоча, звісно, це зовсім не означає, що кровожерливого душогуба у моторошній масці ми більше ніколи не побачимо, бо, як можна пересвідчитись, Майклами Маєрсами не народжуються – ними стають. Тутешній кінець міг запросто перетворитися на новий початок, і проявляється це у шаблонній сюжетній арці, де первісне зло, що заволоділо Маєрсом, може інфікувати ще якогось психічно нестабільного молодика, обуреного на цей несправедливий і похмурий світ. Це історія перевтілення сірої миші у монстра, що, м’яко кажучи, далеко не нове слово у жанрі. Зате тепер нема ніяких гарантій, що у майбутньому такий от індивід не одягне маску за два долари з найближчої сувенірної крамниці, не озброїться м’ясницьким ножем та не відправиться на пошуки своєї власної Лорі Строуд. Знімати це кіно можна до нескінченності.

Особливістю ж фільму бачиться його свідома зміна орієнтирів, бо Майкл Маєрс та остання дівчина (нині вже бабця) Лорі Строуд уже явно не головні герої цієї неквапливої оповіді, а слешер – не той жанр, що превалює. Хоча декілька кривавих розправ у кадр все ж потрапили: особливо у пам’яті закарбовується вбивство діджея на місцевому радіо. При цьому Корі та Елісон, котрі прийшли на зміну старим персонажам, не видаються досить цікавими героями, а їхня романтична лінія не витримує ніякої критики. Звичайно, «Гелловін» то вам не простір для якоїсь мелодрамки про чергову пару, яка мусить протистояти усьому світу, але прописати та зобразити цю сюжетну арку можна було хоч трохи якісніше.

Втім, не дивлячись на багаточисленні недоліки стрічки, як, наприклад, затягнутість чи стандартні кінотропи, під час перегляду таки хочеться дізнатися, що там буде далі і чим врешті-решт усе це неподобство закінчиться. Відразу треба зазначити, що якихось сюрпризів очікувати не варто, але кульмінаційна і вже надто довгоочікувана «битва титанів» Лорі vs Майкл спроможна викликати щиру зацікавленість. Щоправда, щоб її дочекатися, треба проявити неабияку терплячість. Постановник, Девід Гордон Грін, шанобливо ставиться до спадщини, яка опинилася у нього в руках, адже за формою йому вдалося зберегти автентику слешера і той самий дух оригіналу. А от за змістом — привнести у наратив хай і не дуже свіжі, але нові саме для «Гелловіна» думки (про природу зла, вплив суспільства на людину, одвічну боротьбу добра з темними силами тощо). Так само шанобливо згадується тут карпентерівське ж «Щось» у одній зі сцен, а ще сценаристи намагаються зробити так, щоб завершальний двобій закінчився справедливо. Та навіть якщо відбудеться перемога протагоніста, це зовсім не означатиме, що добро остаточно перемогло. Принаймні, у кіно.

Що ж стосується майбутнього франшизи, то наразі важко щось спрогнозувати. Але, знаючи хист голлівудських кіноробів до постійних реанімацій давно забутих історій, буде зовсім не дивно, якщо за бренд візьметься якась нова команда. Звичайно, це вже буде зовсім інший сюжет з іншими героями. А поки варто попрощатися з Лорі та Майклом, котрі вже стали невід’ємним поп-культурним символом Вечора усіх святих. Певно, не менш важливим, ніж обов’язковий Джек-Ліхтар. Прощавайте, рідненькі, і дякуємо вам за оту безкомпромісну непримириму боротьбу.

Автор: Денис Федорук